Предметний коментар
Австралія та Океанія
Океанія
У цьому регіоні є два типи територій:
а) території, народи яких вже мають власну державність, яку здобули порівняно недавно, проте вона вже є стабільною та усталеною;
б) території, народи яких ще не мають державності, проте користуються широкою автономією в управлінні.
До першого типу можна віднести Фіджі (столиця - місто Сува), Кірібаті (столиця - місто Баїрікі), Західне Самоа (столиця - місто Апіа), Науру (столиця - місто Янгор), Тувалу (столиця - місто Ваяку), Соломонові Острови (столиця - місто Гоніара), Вануату (столиця - місто Порт-Віла), Тонга (столиця - місто Нукуалофа), Федеративні Штати Мікронезії (столиця - місто Палікір), Палау (столиця - місто Корор), Маршалові Острови (столиця - місто Маджуро). Щодо цих держав можливі лише деякі корекції територій, пов'язані з остаточним розпадом колоніальної системи.
До другого типу територій належать теперішні напівколоніальні володіння Франції, Великої Британії, США, Нової Зеландії, Австралії, Чилі. Розглянемо кожну з цих територій.
Острів Різдва, що в Індійському океані, тепер належить Австралії, проте переважну більшість його населення становлять китайці та малайці, що мають місцеве самоуправління. Немає тісних транспортних зв'язків з метрополією. Достатня кількість населення. Ці чинники дають змогу прогнозувати незалежність цього острова у майбутньому.
Острів Норфолк. Уже натепер тут склався окремий етнос. Австралійський уряд практично не втручається у внутрішні справи. Автономію місцеве населення отримало ще у 1856 р. З 1913 р. цю автономію ще більше розширено. Все це дає змогу прогнозувати утворення незалежної держави на Норфолку. Столицею стане теперішній центр місто Кінгстон.
Північні Маріанські острови поки що залишаються під управлінням США, проте у завершальній стадії розпаду колоніальної системи, з одного боку, і у зв'язку з неактуальністю США в ролі супердержави - з іншого, не буде сенсу ні для США, ні для самих островів зберігати колоніальний статус. Віддаленість і відокремленість від метрополії робить сепарацію природною та еволюційною. Вже сьогодні місцеве населення має широку автономію, зокрема свій законодавчий орган. Американці становлять тут тимчасове населення, яке до того ж не має більшості. Корінні народи чаморро і палао вже нині володіють практично усією повнотою влади. Тому утворення власної держави на Маріанських островах є справою недалекого майбутнього. Цьому сприяє і європеїзація аборигенів із одночасним збереженням національних особливостей. Треба враховувати ще й те, що у ХХ столітті цей регіон чимало прецедентів утворення незалежних держав з колишніх колоній США. Столицею нового утворення стане місто Сайпан.
Острів Гуам виділяють в окрему одиницю з архіпелагу Маріанських островів. Це зроблено не лише з огляду на його стратегічне значення, але й через етнічні особливості. Тут сформувалася власна культура, що відособлює чаморро Гуаму від інших племен чаморро. Культура жителів Гуаму більше наближена до латиноамериканської, ніж до океанічної чи культури США. Американці становлять менше третини населення. Це переважно військовослужбовці та їхні родини. Зі зміною геополітичної ролі США (чи державних утворень, що прогнозуються на їх території) стане непотрібною і військова база на Гуамі - тож американські військовики, очевидно, переселяться на континент. Початки майбутньої державності помітні вже нині. Населення острова формально вважається громадянами США, проте воно не має права обирати своїх представників до конгресу. З 1950 р. тут запроваджено широке самоуправління, яке вилилось у створення законодавчого органу - Конгресу Гуаму. З 1970 р. губернатор обирається тільки з місцевих громадян вільним голосуванням. Отже, прогнозується виникнення незалежного державного утворення Гуам. Столицею залишиться теперішній адміністративний центр місто Аганья.
Ситуація в Американському Самоа подібна до ситуації на острові Гуам. Корінне населення становить більшість, є свій законодавчий орган, губернатор та його заступник обираються з числа самоанців. У 1960 р. самоанці вибороли власну конституцію. До 1899 р. Західне і Східне Самоа існували разом, тому розглядався варіант об'єднання цих двох частин архіпелагу, проте тривале розділення породило і суттєві відмінності у культурі народів цих частин. Самоанці Західного Самоа значно краще зберегли власну культуру та самобутність, у той час як самоанці Американського Самоа зазнали сильного впливу американської культури. Тому об'єднання архіпелагу малоймовірне і Західне Самоа стане незалежним. Столицею нової держави буде місто Паго-Паго.
Острови Джарвіс, атол Пальміра й інші американські володіння у цьому регіоні фактично незаселені.
Нова Каледонія вже сьогодні є практично незалежним утворенням. Після Другої світової війни за незалежність стали висловлюватися не тільки аборигени та змішане населення, але й французи, що проживають тут. Канаки (основне місцеве населення острова) не раз зі зброєю намагалися вибороти незалежність (великі повстання 1878, 1917 рр.). Проте тоді для цього ще не було ні зовнішніх, ні внутрішніх умов. Але під час розпаду французької колоніальної імперії у канаків виникла нова проблема. Загострилися суперечності між канаками та місцевою французькою общиною, що вкорінилася на острові. Ці общини мають приблизно однаковий політичний вплив, тому між ними виникла запекла конкуренція, і французька община різко виступила проти незалежності країни. Внаслідок цього конфлікту метрополії вдалося утримати острів у своєму володінні навіть тоді, коли сусідні колишні британські та новозеландські колонії, що були готові до самостійного розвитку значно менше ніж канаки, стали незалежними державами. Проте іншого варіанта, крім створення незалежної держави, Нова Каледонія не має. Франція так чи інакше змушена буде відмовитися від усіх своїх заморських володінь, а прибуле населення, незважаючи на свою значну чисельність, не має ні структури, ні коренів, ні виразних інтересів. Маючи статус заморської території, Нова Каледонія вже слабо прив'язана до метрополії, тому можна прогнозувати швидке виокремлення Нової Каледонії в незалежну державу зі столицею у місті Нумеа. Для цієї держави вже сформовано відповідну структуру влади. Управні функції на місцевому рівні та у питаннях зовнішньої політики, що стосуються сусідніх островів, наразі перебрала на себе місцева територіальна асамблея.
Острови Волis і Футуна - залишки території Французької імперії. Тепер більше двох третин населення тут становлять увеа та футуни. Французи перебувають тільки тимчасово, забезпечуючи діяльність військової бази. Влада значною мірою зосереджена в руках місцевого населення. Франція здійснює, по суті, тільки опікунські функції. Столицею стане місто Мата-Уту.
Французька Полінезія (острови Товариства, Тубуаї, Туамоту, Рапа, Бас, Маркізькі). Ці території особливі тим, що, на відміну від решти Океанії, тут існувала досить розвинена держава ще перед приходом європейців. Острови не було завойовано у класичному розумінні цього слова характерним для Франції способом. У цьому віддаленому куточку Тихого океану зробити це було непросто. Тому спочатку захоплення здійснювалося шляхом підкупу. До кінця ХХ століття народи островів зберегли свою самобутність та мову. Навчання у місіонерських школах ведеться тільки місцевими мовами. Основним консолідуючим і державотворчим етносом стануть, очевидно, таїтяни. Саме вони у другій половині XIX століття створили сильну державу й об'єднали навколишні острови. До 1903 р. острови не були колонією Франції, а перебували тільки під її протекторатом. Район островів має значні рекреаційні ресурси, що є достатнім чинником для економічної незалежності. Населення прагне відновлення незалежності, причому дедалі активніше. В 1958 р. острови отримали статус заморської території внаслідок жорсткої боротьби місцевого населення та змішаних груп. Місцеве населення різко виступало проти проведення Францією ядерних випробувань на атолі Мороруа. Можна розглядати варіант розділення сучасної Французької Полінезії на окремі групи островів, які б стали незалежними державними утвореннями. Проте цей варіант протягом прогнозованого періоду малоймовірний, позаяк рівень розвитку окремих народів недостатній для цього. В доколоніальний період тут була єдина велика держава, а, крім острова Таїті, серед островів немає значних консолідуючих центрів. Тому найімовірніше, що після здобуття незалежності острови стануть федеративним державним утворенням, можлива назва якого - Полінезійська Федерація. Столицею стане теперішній адміністративний та економічний центр місто Папеете на острові Таїті.
Острів Ніуе - самоуправна територія у вільній асоціації з Новою Зеландією. Європейцям вдалося закріпитися тут лише у 1874 р. До цього жодні спроби не мали успіху. Населення трималося відособлено. У 1903 р. острів виведено з адміністративного підпорядкування островам Кука. На сьогодні тут сформовано практично всі основні владні структури. Є парламент, уряд, виборний прем'єр-міністр. Нова Зеландія здійснює лише функції зовнішнього захисту. Отже, острів вже тепер є фактично незалежним і незабаром, очевидно, ця незалежність стане офіційною. Столицею буде теперішній адміністративний центр місто Алофі.
Острови Кука мають такий самий статус, що й острови Ніуе. Особливість полягає хіба в тому, що тут є ще й дорадчий орган (арікі), який обирається з місцевих вождів і відіграє роль верхньої палати, тобто захищає інтереси кожного окремого острова, де є окреме плем'я чи народ. У такий спосіб захищені права регіонів, що дає підстави говорити про стабільність. Ця особливість лише підтверджує можливість незалежності островів у близькому майбутньому. Столицею стане сучасний центр місто Аваруа.
Острови Токелау перебувають під протекторатом Нової Зеландії. Натепер це одна з її найвідсталіших територій. Уряд вважав недоцільним сприяти розвиткові островів і тому намагався переселити місцеве населення до Нової Зеландії, проте наштовхнувся на сильний опір. Полінезійці Токелау вирізняються тим, що їм вдалося повністю зберегти власну культуру. Вони практично не асимільовані. Влада на островах сьогодні належить місцевим органам самоуправління, які обираються серед місцевого населення островів. Район сприятливий для розвитку туризму, що може дати роботу більшості мешканців островів. Усі ці чинники дають змогу прогнозувати виділення Токелау в окрему державу зі столицею на атолі Факао.
Острів Піткерн - нині невелика колонія Великої Британії. Тут сформувалося специфічне населення на основі англо-саксонського і таїтянського етнічних елементів. Місцеве населення розмовляє своєрідною мовою, яку лінгвісти виділяють в окрему групу. Вона являє собою поєднання англійської й таїтянської мов, причому з першої переймає граматичну структуру, а з другої - велику кількість лексичного запасу. На острові є власний законодавчий орган, розвинута мережа загальноосвітніх шкіл. Молодь навчається переважно у Новій Зеландії, що сприяє формуванню освіченої еліти. З Великою Британією зв'язок слабкий через значну віддаленість. Отже, є достатні підстави прогнозувати виокремлення острова (ймовірно, з кількома іншими сусідніми дрібними островами, що є британськими колоніями) в етнодержавне утворення, столицею якого стане адміністративний центр острова - місто Адамстаун.
Острів Пасхи перебуває тепер під управлінням Чилі, проте місцеве населення зовсім відрізняється від чилійців, має власну давню культуру і писемність, власний орган управління - Раду старійшин. Вже сьогодні відбуваються процеси відновлення культурної спадщини народу острова. Тому в майбутньому тут прогнозується утворення власної держави.
Австралія
Після того, як цей континент став колонією Великої Британії, його використовували як місце заслання злочинців та інших нелояльних урядові людей. Це мало великий, якщо не вирішальний, вплив на формування австралійської нації. Прибуле населення не відрізнялося високими нормами моралі та гуманізмом. Важкі умови існування вимагали від людини вміння володіти зброєю. Місцеве населення перебувало на значно нижчому щаблі розвитку, що призвело до його тотального винищення. На відміну від Америки, де в багатьох районах місцеве населення і тепер становить більшість, в Австралії його майже повністю знищили або витіснили в пустельні райони. Наприкінці ХХ століття аборигенів залишилося не більше 100 000 осіб. Нині австралійський уряд і прийшлий "цивілізований" народ активно використовують аборигенів та їхні звичаї для заманювання туристів. Тут не спостерігається таких процесів, як у США, де багато нащадків індіанців прагнуть відшукати коріння своїх предків, проте, з іншого боку, відбувається вигідний симбіоз рас, який дає можливість аборигенам зберігати та розвивати власну культуру, а австралійцям - отримувати прибутки і виглядати в очах світового співтовариства "добрими меценатами". Щодо державності аборигенів, то про це говорити поки що рано. Перш за все, незважаючи на те, що аборигени мають деякі прагнення до автономії, ці прагнення зумовлені переважно бажанням ліпшого соціального забезпечення. Поступово ці проблеми Австралія вирішуватиме, оскільки її уряд вважає себе урядом цивілізованої демократичної країни та намагається досягнути того ж рівня соціального захисту населення, що й у країнах Західної Європи. Таким чином, аборигени тепер претендують лише на культурну автономію. Вони не мають достатньої соціальної структури, еліти, великих консолідуючих центрів.
На відміну від Америки, прийшле населення Австралії значно однорідніше етнічно, та й територіальний розподіл різних етнічних груп також достатньо рівномірний. Крім того, порівняно мала чисельність населення, відсутність сильних регіональних еліт сприяли однорідності австралійської нації, відсутності в Австралії значних етнотворчих осередків.
Наведені чинники не дають підстави прогнозувати територіальні зміни в Австралії на прогнозований період. Столицею, очевидно, залишиться місто Канберра.
Нова Зеландія
Ситуація багато в чому подібна до австралійської, проте, на відміну від Австралії, Нову Зеландію заселяли переважно представники аристократії. Тут переважає шотландський етнічний елемент. Це стало однією з причин того, що в Новій Зеландії збереглося корінне населення (маорі), яке проживає компактно на північному сході та півдні країни. Урядова політика спрямована на розвиток культури місцевого населення як особливого символу країни. Місцеве населення у другій половині ХХ століття не проявляло якихось значних прагнень до незалежності. Майже всі міста та промислові осередки контролюються білим населенням, тому маорі не мають консолідаційних центрів. Все це не дає змоги прогнозувати незалежність територій проживання маорі. Більше того, враховуючи толерантність білих новозеландців до корінного населення, повагу до його культури, близькість менталітетів, можна прогнозувати консолідацію всього населення в єдиний новозеландський етнос, що об'єднує різнорасове населення країни. Його культура поєднує багату й оригінальну культуру маорі та європейську цивілізованість і високий рівень розвитку. В цьому разі не можна говорити про асиміляцію, оскільки не втрачається ні культура, ні історія, ні ментальність маорі. Дуже ймовірно, що збережеться й мова маорі, в крайньому разі, вона суттєво вплине (і вже впливає) на новозеландський діалект англійської. Два близькі за ментальністю народи різних рас, які дуже відрізняються за рівнем суспільного розвитку, зливаючись, поєднують європейський рівень, маорійську адаптованість до природних умов і культурну самобутність.
Таким чином, територіальних змін Нової Зеландії не прогнозується. Столиця залишиться у місті Веллінгтон.
Папуа-Нова Гвінея
Основне населення цієї країни - папуаські народи. З виникненням держави цих народів серед них відбуваються консолідаційні процеси. Тому розділення Папуа-Нової Гвінеї малоймовірне. До папуаських народів належить також основне населення західної частини острова Нова Гвінея (Західного Іріану), яке тепер перебуває під управлінням Індонезії. Під час сепараційних процесів у цій країні Західний Іріан, найвірогідніше, буде приєднано до теперішньої Папуа-Нової Гвінеї. Ймовірно, що назвою країни буде етнічна назва її народів - папуа.
Межі.
Папуа - сучасна Папуа-Нова Гвінея; індонезійська провінція Іріан-Джая. Столиця - місто Порт-Морсбі.
|